Від Верховини до Шибеного, звідки починається найкоротший підйом на гору Піп Іван, веде казкова мальовнича дорога між гірською річкою і скелями. Це перше, що вражає гостей, які прямують до Обсерваторії. Однак далі на вас чекають ще багато незабутніх і неймовірних вражень.
Зазвичай спочатку відвідувачі «Білого слона» потрапляють до Верховини – серця Гуцульщини.
Селище до 1962 року мало зовсім іншу назву – Жаб’є. Перша письмова згадка про Жаб’є датуєтьcя 1424 роком, коли село разом з монастирем на річці Рибниця було передане литовським князем Свидригайлом в подарунок місцевому багачу Владу Драгосимовичу. Існує легенда, що першим поселенцем в долині Чорного Черемоша був Жабка, від якого і одержало назву колишнє Жаб’є. За іншою версією тут, в заболоченій долині річки, водилось багато жаб, звідки й пішла назва поселення. В давнину селище ділилося на дві частини: Жаб’є-Ільці та Жаб’є-Слупійка і мало багато присілків: Красний Луг, Кривополе, Волова, Ходак, Віпче, Замагура. У різні часи до ґміни Жаб’є належали села Бистрець, Дземброня, Топільче, Зелене, Явірник, Буркут. Саме повз ці села над Чорним Черемошем пролягає дорога до Шибеного, від якого веде дорога на гору Піп Іван.
Верховина – це вже радянська назва Жаб’є, яка дуже швидко прижилася серед місцевих мешканців. Так у Карпатах називають найбільш далекі ділянки місцевості. Свою назву селище повністю виправдовує, бо тільки низинна його частина розташована на висоті 620-640 метрів над рівнем моря, а більша його частина, – значно вище. Найвисокогірніший присілок Верховини розташувався на високому перевалі на висоті 1250 метрів і є чи не найвищим гірським поселенням в Україні.
З Верховини починається дорога і лежить вона через Ільці – село, що знаходиться на перехресті двох автомобільних шляхів до Закарпаття і Румунії. Далі – мальовничий і незабутній Красник. Назва села промовиста – абсолютно відповідає несамовитій красі цієї місцевості. Тут через природну кам’яну браму пробивається річка Чорний Черемош, що утворена між двома гірськими хребтами – Кринта і Кострича. Це місце було одним із найнебезпечніших вузьких місць для керманичів, які сплавляли плотами по річці ліс. Зараз стрімку ділянку використовують для екстримальних змагань на байдарках і катамаранах. Багатьом туристам до вподоби така популярна забава як рафтинг.
Далі дорога веде повз Бистрець. Через село протікає високогірна річка Бистрець із чистою джерельною водою, що й дало йому назву. Саме у цьому селі був маєток, у якому жив разом із сім’єю відомий польський письменник С. Вінценз, автор епічної тетралогії про Гуцульщину – «На високій полонині».
Із наступного села – Дземброні – починаються найцікавіші складні гірські тропи на Чорногірський хребет, а звідти – на Піп Іван. Трохи вище села дорога роздвоюється: направо на Вухатий Камінь, прямо – на Смотрич. Зазвичай на Піп Іван піднімаються через Вухатий Камінь, а спускаються через Смотрич.
Місцеві водоспади вражають туристів не менш, ніж краєвиди. В гірських лісових хащах Дземброні в минулому водились зубри, які й дали назву селу.
Але якщо їхати далі до самого підніжжя Піп Івана, то можна побачити ще одне мальовниче гуцульське село – Зелене. Воно має найбільшу територію у Верховинському районі.
В селі Шибене, що належить до Зеленської сільської ради, знаходиться прикордонна застава, від якої через схили Руського Долу й гору Роги іде ґрунтова автомобільна дорога на Румунію. Піднявшись цією дорогою можна опинитися безпосередньо на кордоні.
1936 року Піп Іван стояв на кордоні з Чехословаччиною. З березня 1939-го тут проходив кордон між Угорщиною та Польщею, а з 17 вересня 1939-го – між СРСР та Угорщиною. У 1945 році з приєднанням Закарпаття кордон перемістився далі, однак ця місцевість все одно вважається прикордонною зоною, бо за декілька кілометрів — сучасний кордон з Румунією. Тож туристи мають бути готові до зустрічі з прикордонниками – при собі потрібно мати документи.
І от вже й підніжжя гори. Саме по цій дорозі жителі навколишніх сіл у 20-х роках ХХ ст. гуцульськими кіньми привозили будівельні матеріали й брали участь у зведенні кам’яного будинку та круглої вежі астрономічної обсерваторії.
Сходження, яке триває три-чотири години, для новачків зазвичай починається бадьоро й весело. Але вже через кілька десятків метрів розмови змовкають і чутно лише гучне дихання... У першопрохідців саме тут падає бойовий дух і виникає питання: чи далеко ще йти до Обсерваторії?!...
Рятує всіх можливість зупинитися за кілька сотень метрів важкого підйому біля невеликої каплички в лісі над дорогою.
За роки відновлення обсерваторії в учасників цього історичного українсько-польського проекту з'явилися свої традиції. Зупинка біля каплички – одна з них. Щоразу тут поминають усіх однодумців, шлях яких до другого відкриття «Білого слона» було перервано передчасною смертю. Зокрема, друзів України, які загинули в катастрофі літака президента Леха Качинського під Смоленськом. Зазвичай біля каплиці моляться двома мовами, а потім знову прямують далі.
Адже попереду – найскладніша ділянка сходження, яка веде на одну з найкрасивіших полонин українських Карпат – полонину Веснарка.
На полонині традиційно випасають худобу вівчарі. Тут є сироварня, де можна придбати сир, поруч з нею джерело і туристичний притулок.
Полонина – це приблизно перша третина підйому на вершину. З неї до вершини манить стежина через ліс. Ця частина шляху – легка і приємна, до того ж вінчає її ще одна з таємниць Піп Івана – озеро льодовикового походження Марічейка. Його ще називають «Небесним оком Карпат».
Достатньо одного погляду й несамовита картина чорної дзеркальної гладі – одного з найбільших високогірних озер ( майже 7 квадратних кілометрів) – назавжди залишається в серці. На зворотному шляху найвідчайдушніші учасники експедицій завжди купаються у крижаній воді. Кажуть, купання в озері Марічейка приносить здоров'я та шалений успіх.
За легендою, озеро утворилося зі сліз Івана, чабана, чию кохану вбили вороги. Дівчина йшла в гори до коханого, коли побачила, як в село почали підходити недруги. Хоробра гуцулка вмовила хлопця, щоб він поспішив до рідних і попередив їх про смертельну небезпеку. Сама ж вирішила відвернути ворогів, повівши їх військо в іншій бік. Завдяки Марічці селяни зуміли врятуватися, однак сама дівчина загинула. Має ця легенда й інше завершення: від звірячого вбивства невинної дівчини здригнулися гори, небо осяяли блискавки, зі скелі на голови ворогів посипалися кам'яні брили, утворивши велику прірву. Кілька днів йшла безперервна злива, тому хто не вцілів під каменепадів, той потонув в глибокому водоймищі, яке утворилося на місці трагедії. З тих пір озеро стали називати Марічейка, а ліс, який росте навколо нього – Дівочим.
Однак, незважаючи на сумну легенду, Марічейка завжди приваблює своєю красою чимало туристів. Люди приходять сюди, щоб помилуватися химерним озером, приємно провести час в оточенні гірських пейзажів, відпочити й навіть зізнатися в коханні.
Остання третина тернистого шляху – крутий серпантин. І на відміну від дороги на Піп Іван Чорногірським хребтом тільки буквально на останніх метрах відкриється диво у вигляді «Гуцульської піраміди». Вид якого тамує подих, і назавжди закарбується у вашій пам’яті.
